ХI

 РУСЬ ПРАВОВІРНА

          1

Колись давно у землях Палестини

Де бився з Єгиптянами Танай

Жив той, кого назвали Божим Сином,

По нашому  «Ішшуа», так і знай.

         2

Він мудрість від волхвів пізнав велику,

Котра від наших пращурів прийшла.

Від істини різнив багатолику

Життєву правду, а добро від зла.

         3

Як ми, він вірив в те, що боже царство

Доступне людям ще і за життя.

Світ без журби і без митарства,

В котрому правлять добрі почуття.

         4

Учив він там, що всі ми божі діти,

Небесний Батько в нас один на всіх.

«Не бійтесь Батька! Вмійте лиш радіти,

Тому що він нам дарувати зміг.

         5

Любіть його і в істинній любові,

Турбуйтеся про всіх його дітей.

Любіть усіх, бо ми одної крові,

Хоч різних вір, держав або мастей.»

         6

Він вчив і сам у все це свято вірив,

Що може люд довершити цей світ,

Що зможе кожен знати свою міру,

Здійснивши давній пращурів завіт.

         7 

Простую істину він ніс народу,

Що зло, це те що розділяє нас.

Добро ж об’єднує й несе свободу

Від страху й  ненависті повсякчас.

         8

Близькі русинам були ці ідеї,

На них ми знались краще християн.

Та жив Ішшуа серед іудеїв,

Хоч родом був він із филистимлян.

         9

З тих пір, як Арій піддався вигнанню,

Русини відріклись від християн.

Бо вірити єврейському сказанню

Ніхто не змусить вільних роксолан.

         10

З тих пір русинство прозвали надмірно

Язичництвом, тому у всіх портах   

З нас дерли вдесятеро правовірні,

Ніж з тих, у кого груди у хрестах.

         11

Про це каган наш Володимир часом,

Царю Василю в очі говорив.

А той відмовками та викрутасом,

А ще й байками ледь не заморив.

         12

Та час прийшов повстання Варда Фоки,

Котрий на Василя пішов у лоб.

Тріщали правовірні мов сороки,

Та зупинить не було вартих спроб.

         13

Звернувся вже Василь і до русинів,

Та невблаганним був тоді каган.

Посол від злості мало не посинів,

Як Володимирів почув він план:

         14

«Чому ж Василь зове неправовірних?

У нас же віра дивна і проста.

Чому ж не зве юдеїв лицемірних,

Котрі колись пішли проти Христа?

         15

Чому із тих, хто однієї віри,

З Ішшуа, котрого він богом зве,

Деруть усюди мито у три шкіри?

І як Василь із цим іще живе?

         16

Хай назове русинство правовірним

І ми за брата станем, як один.

І військом дужим, сильним і відбірним

Очистим його царство до глибин.»

         17

«Язичника зробити правовірним?..»

Василь не знав такої ще мороки.

Але тим більше він ставав покірним,

Чим ближче підступало військо Фоки.

         18

От принесли від Василевса звістку,

Що правовірними ми стали всі.

Неначе вийняли із горла кістку

Усім синам Великої Русі.

         19

Та виставили нам ще три умови,

Волхви не були сильно раді їм.

Та раз несли вони життя нам нове,

Таки погодились, побий їх грім.

         20

По-перше: треба всіх було хрестити.

Обряд не викликав у нас тривог.

Не страшно було тіло нам омити.

Й зріктися того, хто для нас не бог.

         21

По друге: треба ідолів прибрати.

Це вже було занадто, але втім,

Час ідолів давно вже мав настати,

Був знак: по капищу ударив грім.

         22 

По-третє: християнську церкву грецьку,

Мав Володимир взяти під крило.

Русини мали прийнять по-отецьки

Тут християн для інших вір на зло.

         23

Погодились таки на це русини,

А ідолів, що з лисої гори,

Вночі таємно винесли в низини,

І поховали темної пори.

         24

На їх місця поставили колоди

І міцно обмотали їх рядном,

Щоб не було у християн нагоди,

Святині наші волокти багном.

         25

Загін варяг царю для охорони

Каган наш Василю тоді надав.

І не дістався Варда до корони,

Такої причуханки він дістав.

         26

З тих пір нас правовірними вважали,

І мито з нас в портах вже брали в міру.

Та християни все іще бажали,

Щоб всі русини прийняли їх віру.

         27

Зате з князями християни згодом,

І рахуватися не стали геть.

Князі одне говорять із народом,

А їм попи все крутять шкереберть.

           28

Усобицю розвели, різні чвари,

Вважали себе вище за князів.

Таки добилися за це покари,

Розбрід князів із церквою назрів.

         29

Не слухали послів від Візантії,

А з церкви стали брати данину.

Так обернулась церкві ця затія,

Що сіла й віра їх на мілину.

         30

Та Русь не відпускали візантійці,

У Царгорода вихід був простий.

Не візьмуть миром Русь – візьмуть у бійці.

Це зробить православний цар Батий.

         31

І патріарх своє благословіння,

Батию на війну із Руссю дав.

Не мала Русь з Батия рук спасіння,

Орда її здушила, мов удав.

         32

Ми були сотню літ в Улусі Джучі,

І називали нас тепер «Орда».

А церква візантійська, діти сучі,

Всім заправляла – от така біда.

         33

І бунтували ми не раз в ці роки,

І намагались від татар піти.

Та знали гади кожні наші кроки,

А ми не знали, хто їх наймити.

 

 

далі>>>