КНИГА РУСИНІВ – I

ПОЧАТОК

          1

З початку була тиша й спокій

Проміння істини пронизувало світ

І було тихо і спокійно доки,

Стікала нескінченність літ.

          2

І вічністю хвилини були вкриті

І час спливав і починався знов

Аж раптом, однієї миті,

Із іскри розгорілася любов.

          3

Проміння істини її обвили

Клубочок вився кільце за кільцем

Цій оболонці вічність дала сили

Клубок зробивши золотим яйцем.

          4

І тріснуло яйце змінивши все навколо

Пролилось з нього світло в майбуття

У світ, де було тільки пусто й голо

З’явився Род, як первісток життя.

          5

Проміння істини були неначе люлька,

Що колихала його знов і знов.

Але у грудях, як вогненна кулька

Жевріла тихо нерозділена любов.

          6

Що є любов? Це та могутня сила,

Котра притягує до купи всі тіла

Лише розділена вона розправить крила

А не розділиш, то згорить до тла.

          7

Поки любов у тілі мерегтіла

Заплющив очі Род, напружив дух.

І в мить частинки його тіла

Заповнили собою все навкруг.

          8

Його обличчя сонцем стало.

Із грудей місяць заяснів,

Із дум його хмарин чимало,

А темні ночі з його снів.

          9

Став подих вітерцем грайливим,

З очей пішли зірки ясні,

Із сліз його полили зливи,

І дощ, і град, і білий сніг.

          10

Став небом Род – блакитним дивом

І голос його громом став.

Довірив душу свою Живі,

А серце він Землі віддав.

          11

Дві рожаниці Жива і Земля

Вони частинки батька Рода.

Перш ніж у світ наш прийде немовля,

До них звертається природа.

          12

Спочатку вродить Жива-мати

Маленьку  душу, зіткану з любові.

Земля ж тоді для немовляти

Народить тіло з істини і крові.

          13

Так світ з частинок Рода влаштувався

Із істини створилося «Буття»

Світ «Забуття» богам дістався

А «Небуття» для тих, хто йде з життя.

          14

І небо білим світлом запалало

Від світла того вигорів пустир

На Землю з неба серце Рода впало

Святий небесний камінь – Алатир.

          15

З небес, де дім вітрів нестримних,

Дух Рода – Позвизт прилетів.

Подув він так, що стало зимно

У кожному із трьох світів.

          16

І вщух вогонь і гуркіт з ним.

Враз остудився камінь Алатир

Зпід нього заклубився дим.

Із диму того вийшов богатир.

          17

Він перший син і буде старшим богом,

Котрий продовжить творення життя.

Нащадки назовуть його Сварогом

Йому приводити наш всесвіт до пуття.

          18

Сварог своє побачив володіння,

В котрім життя почнеться нове.

Усюди тільки попіл та каміння.

На що і Позвизд йому мовив:

          19

«Хоч серце Рода вже і зупинилось

На цім пустім обпаленім горбі,

Ще сім його ударів не відбилось.

Залишив батько відтворити їх тобі.»

          20

Сказав він це і дути став щосили

Здійнявши куряву і бруд і пил.

Залізний молот курява відкрила

Котрий підняти вітру бракло сил.

          21

Сварог взяв молот дужими руками

Над головою звів його у вись

Ударив молотом він білий камінь

І вдарив грім і хмари затряслись

          22

Як вдруге вдарив молот серце Рода

Із хмар зірвалися рясні дощі

І потекли землею бистрі води

Моря наситивши й озера від душі.

          23

З ударом третім камінь тріснув

І в нього потекло дощів лиття

П’ючи корінням воду прісну

Зросло до неба дерево життя.

          24

Невдовзі скінчилась негода

Розлізлись хмари на шмаття

А з листя чувся шепіт Рода:

«Живіть і полюбіть життя!»

          25

І з крони сипалось насіння,

А острів вкрив зелений ліс.

Обвилось зеленню каміння

І попіл травами заріс.

          26

В четверте бив Сварог всім тілом

Знялись комахи безліччю роїв.

І цвітом дерево розцвіло

І бджілок цвіт нектаром напоїв.

          27

Б’є він уп’яте, молот не жаліє.

З під каменя полізли ящірки,

А далі жаби і за ними змії

Насіння дерева несли у всі кутки.

          28

З’явились птахи за ударом шостим

Зозулі, горобці й лелеки.

Плоди вхопивши дзьобом гострим,

Життя понесли у світи далекі.

          29

Удар останній вибив іскор жменю,

А вітер іскри зразу підхопив

І закружляв даючи їм натхнення,

І вийшов звір найдивніший із див.

          30

Вогненні крила несли тіло змія,

А спереду він був неначе вовк.

Збагнув Сварог: «Раз він літати вміє,

То й дереву від нього буде толк»

          31

«Сімург!» – звернувсь Сварог до звіра

Той одізвавшись, ластився до рук.

«Хранителем ти станеш мої віри

І берегти тобі життєвий круг»

          32

Так жили. Був Сварог нестримним,

Довершуючи види Забуття.

Нові зернини сіяв собі мирно,

Сімург вдихав у них життя.

          33

Поставив, згодом, кузню на край луга,

Дістав заліза трішки із комори,

І викував тоді Сварог такого плуга,

Що може навертати цілі гори.

          34

І взявсь тоді Сімург тягнути плуга,

Та, як не стане, все було дарма.

Все якось зовсім було недолуго

Тягнути плуга того без ярма.

          35

Зробив ярмо Сварог, а ще священну чашу

Прикрасив золотом від верху аж до донця.

Варив у чаші цій не юшку і не кашу,

Він готував у ній напій із світла сонця.

          36

І, зрештою, зробив Сварог секіру,

І легкою вона була і, водночас важкою.

Це для нащадків запорука миру.

Бо спокій там, де не бояться бою.

          37

Так, пораючись в кузенці, зненацька,

Сварог побачив пташку у вогні.

Залив він враз вогонь водою хвацько,

А далі все було як у ві сні.

           38

Бо не пташині очі він побачив,

А ніжні брови й віїньки рясні.

Зіниці її сяяли, неначе

Спустились з неба зореньки ясні.

          39

То була Сва. Супутницю Сварогу

Велика Жива втілила в вогні.

Долати разом їм життя дорогу

І спільно проживати ночі й дні.

          40

Таким було у Вирії життя:

Сварог підважив небо над землею

А Сва чекала на мале дитя,

Благословіння Рода було з нею.

 

далі>>>