II

Піснь ІІ : ПОЧАТОК

 

1

З початку була тільки тиша й спокій

Проміння істини пронизувало світ

І було тихо і спокійно доки,

Стікала довга нескінченність літ.

2

І вічністю хвилини були вкриті

І час спливав і починався знов

Аж доки раптом, однієї миті,

Із іскри розгорілася любов.

3

Проміння істини її обвили

Клубочок вився кільце за кільцем

Цій оболонці вічність дала сили

Клубок зробивши золотим яйцем.

4

І тріснуло змінивши все навколо

Пролилось з нього світло в майбуття

У світ, де було тільки пусто й голо

З’явився Род, як первісток життя.

5

Проміння істини неначе люлька,

Що колихала його знов і знов.

Але у грудях, як вогненна кулька

Жевріла нерозділена любов.

6

Що є любов? Це та могутня сила,

Котра притягує усі тіла

Лише розділена розправить крила

А не розділиш, то згорить до тла.

7

Поки любов у тілі мерегтіла

Заплющив очі Род, напружив дух.

І в мить частинки Родового тіла

Заповнили собою все навкруг.

8

Його обличчя ясним сонцем стало.

Із грудей білий місяць заяснів,

Із дум його пішло хмарин чимало,

А темні ночі вийшли з його снів.

9

Став подих Рода вітерцем грайливим,

З очей його пішли зірки ясні,

Із сліз його дощів полили зливи,

І дощ, і град з небес і білий сніг.

10

Став нашим небом Род – блакитним дивом

І голос його грізним громом став.

Тоді довірив душу свою Живі,

А серце він своє Землі віддав.

11

Дві рожаниці Жива і Земля

Вони частинки батька Рода.

Перш ніж у світ наш прийде немовля,

До них звертається природа.

12

Спочатку вродить Жива-мати

Маленьку  душу, зіткану з любові.

Земля ж тоді для немовляти

Народить тіло з істини і крові.

13

Так світ з частинок Рода влаштувався

Із істини створилося «Буття»

Світ «Забуття» нашим богам дістався

А «Небуття» для тих, хто йде з життя.

14

І небо білим світлом запалало

Від світла того вигорів пустир

На Землю з неба серце Рода впало

Святий небесний камінь – Алатир.

15

З небес, де дім вітрів нестримних,

Дух Рода – Позвизд прилетів.

Подув він так, що стало зимно

У кожному із трьох світів.

16

І вщух вогонь і гуркіт з ним.

Враз остудився камінь Алатир

Зпід нього заклубився дим.

Із диму того вийшов богатир.

17

Він перший син і буде старшим богом,

Котрий продовжить творення життя.

Нащадки назовуть його Сварогом

Йому приводити наш всесвіт до пуття.

18

Сварог своє побачив володіння,

В котрім життя почнеться нове.

Усюди тільки попіл та каміння.

На що і Позвизд йому мовив:

19

«Хоч серце Рода вже і зупинилось

На цім пустім обпаленім горбі,

Ще сім його ударів не відбилось.

Залишив батько відтворити їх тобі.»

20

Сказав він це і дути став щосили

Здійнявши куряву і бруд і пил.

Залізний молот курява відкрила

Котрий підняти вітру бракло сил.

21

Сварог взяв молот дужими руками

Над головою звів його у вись

Ударив молотом він білий камінь

І вдарив грім і хмари затряслись

22

Як вдруге вдарив молот серце Рода

Із хмар зірвалися рясні дощі

І потекли землею бистрі води

Моря наситивши й озера від душі.

23

З ударом третім камінь тріснув

І в нього потекло дощів лиття

П’ючи корінням воду прісну

Зросло до неба дерево життя.

24

Невдовзі скінчилась негода

Розлізлись хмари на шмаття

А з листя чувся шепіт Рода:

«Живіть і полюбіть життя!»

25

І з крони сипалось насіння,

А острів вкрив зелений ліс.

Обвилось зеленню каміння

І попіл травами заріс.

26

В четверте бив Сварог всім тілом

Знялись комахи безліччю роїв.

І цвітом дерево розцвіло

І бджілок цвіт нектаром напоїв.

27

Б’є він уп’яте, молот не жаліє.

З під каменя полізли ящірки,

А далі жаби і за ними змії

Насіння дерева несли у всі кутки.

28

З’явились птахи за ударом шостим

Зозулі, горобці й лелеки.

Плоди вхопивши дзьобом гострим,

Життя понесли у світи далекі.

29

Удар останній вибив іскор жменю,

А вітер іскри зразу підхопив

І закружляв даючи їм натхнення,

І вийшов звір найдивніший із див.

30

Вогненні крила несли тіло змія,

А спереду він був неначе вовк.

Збагнув Сварог: «Раз він літати вміє,

То й дереву від нього буде толк»

31

«Сімург!» – звернувсь Сварог до звіра

Той одізвавшись, ластився до рук.

«Хранителем ти станеш мої віри

І берегти тобі життєвий круг»

32

Так жили. Був Сварог нестримним,

Довершуючи види Забуття.

Нові зернини сіяв собі мирно,

Сімург вдихав у них життя.

33

Поставив, згодом, кузню на край луга,

Дістав заліза трішки із комори,

І викував тоді Сварог такого плуга,

Що може навертати цілі гори.

34

І взявсь тоді Сімург тягнути плуга,

Та, як не стане, все було дарма.

Все якось зовсім було недолуго

Тягнути плуга того без ярма.

35

Зробив ярмо Сварог, а ще священну чашу

Прикрасив золотом від верху аж до донця.

Варив у чаші цій не юшку і не кашу,

Він готував у ній напій із світла сонця.

36

І, зрештою, зробив Сварог секіру,

І легкою вона була і, водночас важкою.

Це для нащадків запорука миру.

Бо спокій там, де не бояться бою.

37

Так, пораючись в кузенці, зненацька,

Сварог побачив пташку у вогні.

Залив він враз вогонь водою хвацько,

А далі все було як у ві сні.

38

Бо не пташині очі він побачив,

А ніжні брови й віїньки рясні.

Зіниці її сяяли, неначе

Спустились з неба зореньки ясні.

39

То була Сва. Супутницю Сварогу

Велика Жива втілила в вогні.

Долати разом їм життя дорогу

І спільно проживати ночі й дні.

40

Таким було у Вирії життя:

Сварог підважив небо над землею

А Сва чекала на мале дитя,

Благословіння Рода було з нею.

 

далі>>>