III

КОЛО ТАРГІТАЯ

           1

Так і збулось невдовзі. В ту весну

Народжений був сонце – Таргітай.

Він землю-матір пробудив від сну

І освітив собою темний небокрай.

           2

Перун синочка Таргом називав,

Так мати його кликала з порога,

А світ, котрий він світлом осявав

Пізнав його, як світлого Дажбога.

           3

Завзятим був Дажбог і працьовитим.

Щороку землю своїм світлом зігрівав,

Ростив плоди і ніжні трави соковиті,

Всьому живому силу жити він давав.

           4

От дядько Велес, сидячи у полі,

Де пас корів своїх, овець і кіз,

Побачив сонце у гілках тополі.

І Тарг по дереву до нього зліз.

           5

«Добридень дядьку!» – каже хлопченя,

«Щодня, я бачу, Ви серед тварин.

Якби ж мені хоча б одне ягня,

Щоб я не був на небі сам, один.»

           6

Всміхнувся Велес – «Що тобі ягня?

Ти ж бог небесний і наступник Рода.

Скажу тобі я, як твоя рідня,

Що боги гідні іншої породи.»

           7

Сказавши це, зібравши свою ношу,

За руку хлопчика повів він гаєм.

І була дуже рада тітонька Мокоша,

Що Велес йде до дому з Таргітаєм.

           8

Мокоша, як душа Землі святої,

Пряде життя велику нитку.

Залежить все від нитки тої:

Кому щастить, а хто у збитку.

           9

І, часом, любить добра мати,

Прядучи нитку з волокна буття,

Когось добром обдарувати,

Або покращити чиєсь життя.

           10

Щоб душі всі були, як на долоні,

Щоб не дістався її дар негідним,

Живуть поміж людей у світі коні.

Мокоша довіряє їм, як рідним.

           11

Бо коні наші душі відчувають,

І в поміч нам стають не випадково.

Когось із поля бою витягають,

Комусь всяк час підкидують підкову.

           12

Якщо знайдеш підкову на дорозі,

Не квапся обміняти це на гроші.

То кінь, котрого бачить ти не в змозі,

За твою долю просить у Мокоші.

           13

У Вирії святім живуть щасливі коні

Тут все для них, тут їхня вічна воля.

Дві вершниці їх бережуть – Мокоші доні,

Зовуть цих вершниць Доля і Недоля.

           14

То ж кінь знайдеться тут і для Дажбога

От тільки вибрати його ще доведеться.

Дала Мокоша Таргу свого рога –

«Подуй у ріг і кінь твій одізветься.»

           15

Подув Дажбог щосили у Мокошин ріг

І одізвались з табуна на поклик коні.

От тільки не один до нього кінь підбіг,

А четверо поткнулися йому в долоні.

           16

То ж Велес одягнув усім їм віжжі,

Бо довгий і важкий небесний шлях.

А змінні коні завжди будуть свіжі

І кожен з них летітиме мов птах.

           17

Ці коні Тарга понесуть на собі

І нестимуть Землі вони світання.

Та кожен рік в божественній подобі

В Буття зійдуть у день сонцестояння.

           18

Найперший Сивояр. Він наймудріший.

Несе він в світ дари Землі осінні.

І листям золотим якнайтепліше

Вкриває нового життя насіння.

           19

За ним йде Коляда. Найвеселіший.

Його веселощі несуть Землі спочинок.

Щоб рік наступний був ще видатніший,

Для нього дідух бережуть з самих обжинок.

           20

Ярило – то саме життя нестримне,

І з ним Дажбог в сто крат сильніше сяє.

Та як копитом він по небу гримне,

То все навколо квітне і буяє.

           21

Купало в рoці візьме дні останні,

Теплом пройде від хати і до хати,

І тих благословить хто у коханні,

І в полі буде з тими хто йде жати.

           22

Ось так Дажбог, встаючи рано,

Проводив в небі роки молоді.

Аж, раптом, він побачив Дану

Самої Живи втілення в воді.

           23

Вона була прекрасна діва чиста.

Душа її була чарівна і весела.

З перлин роси було на ній намисто.

В очах блакитних билися джерела.

           24

Хоч сонце не могло води торкнутись,

На неї світло його ніжно впало.

А Дану, щоб коханню збутись,

Щороку в небо підіймав Купало.

           25

Одна лиш ніч на рік їм дарувалась,

Коли в буття спуститись міг Купало.

Вода з вогнем в ту ніч святу єдналась

І папороть від щастя розцвітала.

           26

А, згодом, в Вирії покрову грали:

Додола хусткою невістку вкрила.

І кров’ю однією молодята стали,

І мати Сва ту кров благословила.

           27

Так наші пращури у Забутті і жили:

Сварог зрубав їм терем з ясенів,

Перун з Додолою його накрили,

А Дана народила трьох синів.

           28

Сини в Дажбога народились славні,

Як мати й батько славили життя,

І берегли дідів покони давні.

Та час прийшов спуститися в Буття.

           29

Ступивши вперше на землі широти,

Брати відразу ж збудували дім.

І жили дружно і спокійно доти,

Поки знамення не з’явилось їм.

           30

Бо, якось, синє небо запалало

І біля дому, випалило круг.

Ярмо тоді на землю з впало,

А з ним секіра, чаша й плуг.

           31

Брат старший тоді вийшов з хати,

Та підійшов до батьківських дарів.

Хотів дарунки він з землі зібрати,

Але, торкнувшись, ледь не обгорів.

           32

Середній брат рядном добряче

Собі руки обидві обмотав

Та було все ж йому гаряче

І дар з землі таки він не зібрав.

           33

Молодший брат зумів зібрати

Дари, коли вже було темно.

Він позаносив їх до хати

Та поскладав в куточок чемно.

           34

Як на світанні встали рано,

Брати від жаху аж зомліли.

В молодшого долоні в ранах.

До крові руки обгоріли.

           35

«Навіщо ж Хорес свої руки

Ти покалічив так жорстоко?

Невже оті дідівські штуки

Тобі так кинулися в око?»

           36

Братам молодший відповів:

«Всіляко в світі статись може,

Та тільки спадок від богів

Кидати просто так негоже.

           37

Це все ще прадід наш створив,

А дід беріг для своїх внуків.

І батько їх для нас відкрив,

А ми від них ховаєм руки.

           38

І ми залишим для дітей своїх,

Важким їм спадок здасться згодом,

Та лиш цей спадок зробить їх

Великим і могутнім родом.»

           39

Почувши Хоресове мудре слово,

Як діти обняли його брати.

«Хоч ти найменший з нас та однаково

Каганом нашим будеш тепер ти.

           40

Каган – світило у пітьмі небесній,

Він місяць повний, що освітить ніч.

Колись він зникне, потім знов воскресне.

Світи ж нам Хорес тисячею свіч!»

           41

Каганом Хорес став всього живого

І місяцем злетів за білу хмару.

А Жива втілилась в землі для нього

В супутниці йому віддавши Мару.

           42

І підійшла до нього Мара, ніжно

Торкнулась ран обпечених вустами.

Зцілила враз красуня білосніжна

Долоні, поки той стояв без тями.

           43

Судилось разом Хоресу і Марі

Править Буттям, Життю радіти.

Вони удвох були щасливі в парі

І, згодом, в них з’явились діти.

           44

Від них обох весь рід людський почався.

Так здавна повелося від богів,

Що чоловік, гарячим вдався

І лише жінка студить його гнів.

           45

Плодились люди, жили мирно,

І прославляли пращурів – богів.

І було якось навіть дивно,

Що в них не було ворогів.

           46

Земля їх рідна щедро годувала

Дажбог тепло своє онукам віддавав.

Їх мати Мара врожаї збирала,

А Хорес сон вночі оберігав.

 

 

далі>>>