V

 СЛАВА

           1

Так жили в мирі сколоти віками

Усім життям тут вари заправляли.

Вели роди на битву з ворогами

І міжусобиці завжди розбороняли.

         2

І розгорнулось царство їх далеко

За гори, котрі землю крають.

І там де холод, і де вічна спека

Тепер могутніх варів поважають.

         3

Та, якось, прибули до нас посланці

З земель, котрі зовуться Палестина.

Їх провели у стан кагана вранці

І то був знак недоброї години.

         4

В Єгипті владу прийняв новий фараон,

Котрий себе великим богом називає.

Палестиянський перетнув з мечем кордон,

І данини тепер від сколотів жадає.

         5

«Не буть цьому!» – сказав каган Танай.

Звелів негайно військо споряджати,

Щоб рушити за синій небокрай

І єгиптян негайно покарати.

         6

Сам Позвизд їм надув вітрила,

Відчалили човни у синє море.

Жінкам спинити їх забракло сили

Хоч серце відчувало – буде горе.

         7

І плакала їм вслід жінка Таная,

Тримаючи в руках малого сина.

Чи ще побачить татка він?.. Хто знає,

Як дорого нам стане Палестина.

         8

Пісок пустель пив довго кров червону,

Коли зійшли на берег той варяги.

Втікали биті єгиптяни до кордону,

І всюди майоріли наші стяги.

         9

Та підлий фараон не прагнув каяття,

Відправив в Палестину військо нове.

І тих відправили варяги в небуття,

Їх трупи замело піском багровим.

         10

І було довго так. Ми били вражі орди,

Вони ж вели на нас війська все нові.

Ми всіх вбивали, але ворог гордий

Попив і нашої добряче крові.

           11

А в Україні часом тим роки спливали,

Про варів слух пішов, мов згинули вони.

Вже інші данину збирати стали,

Царі з’явились, котрі прагнули війни.

         12

Та стало страшно жити їм і спати,

Як стали ті царі наш край ділити.

І, щоб ніхто не міг на них повстати

Усіх дітей – варяг зібрались вбити.

         13

Танаєвій дружині, це доклали,

Бо багатьом священним був наряд.

Ще невідомо, чи вовки пропали,

А вівці хочуть вбити вовченят.

         14

Зібрала Слава, так царицю звали,

Тоді усіх варязьких матерів,

Котрі до цього лише в річці прали,

Дітей ростили і дивились до корів.

         15

Що жінка протиставить чоловіку?..

У неї сил його лише на чверть.

Та краще свого не дожити віку,

Аніж побачить діток своїх смерть.

         16

Іще старі дідівські обладунки,

Мечі і луки, збрую для коней

Подіставали із стареньких клунків,

Щоб захистити рід свій і дітей.

         17

В той день, коли з пасовиськ сніг посходив,

До стану варів військо прибуло.

На зустріч їм, на превеликий подив,

Вступились вершники з мечами на голо.

         18

В нападників аж ноги затремтіли.

Бо військо варів несло тільки смерть.

Злякавшись, відступить вони хотіли,

Усе у них котилось щкереберть.

         19

Та Шпака, цар їх, заспокоїв швидко:

«Кого боятись? Там одні жінки!

Худчіш уб’ємо їх, допоки видко,

І влада наша буде навіки.»

         20

І була битва довга і кривава.

Не було в ній ні толку ні пуття.

Та меч в руках тримала міцно Слава,

І з нею були боги забуття.

          21

Вже трупи воїнів лежали всюди

І тіло Шпаки впало без життя.

Ніколи воїн битися не буде

Як б’ється мати, захищаючи дитя.

           22

Той день минув і знов піднялись трави.

Птахи у небі знову щебета.

Та щит, котрий в руках тримала Слава,

Зберіг наш рід на довгії літа.

           23

А тіло Шпаки прип’яли за ноги

До кінського варязького сідла.

І волокли його уздовж дороги,

Щоб знав народ – «Немає більше зла!»

           24

І знову мир, і знов розправив роги

Герб варів і носій життя – олень.

Та мало було людям перемоги,

Зростало невдоволення щодень.

            25

У Слави було все: і честь і гідність,

І мудрою була не по рокам.

Та сколот в ній не бачив необхідність,

Бо не хотів коритися жінкам.

           26

Більшість родів без варів жити стали,

В них заправляли всім чоловіки.

На грецький лад собі царя обрали,

Союз уклали новий на віки.

           27

Танай ще воював у Палестині,

Сплили роки його на чужині.

Хоч єгиптянам ми дали по спині,

Кінця не видно було тій війні.

           28

А фараон прислав послів Танаю

І з ними ще й донька його була.

Красунь таких ще світ не знає,

Неначе квітка пахла і цвіла.

            29

«Танай – каган усіх народів моря!

Візьми принцесу нашу за жону.

Не знатимеш ти з нею більше горя,

Щей і з Єгипта візьмеш данину.»

           30

Сказавши це посол звернувся в люди:

«Ми знаєм, що у дома у Таная,

Є жінка, котра втяла собі груди,

Бо це стріляти з лука заважає…»

           31

Не встиг посол ще річ свою домовить,

Як тут же йому вирвали язик.

Княгиню обраних посмів обмовить,

То ж хай тепер він мукає, як бик.

           32

«Принцеса гарна від п’яти до ліктя,

Красуня мила, голосом п’янка,

Та Слави мої ти не варта й нігтя,

Кагану обраних не в лад така.

           33

Набридла обраним ця тяганина,

Та захист своїх то є варів честь.

Під захист греків піде Палестина,

Ми ж їх міста захистим від нашесть.

           34

Та фараону не прощу нахабства,

І не простив такого я б нікому.

Принцесу грекам віддамо у рабство,

А вари повертаються додому!..»

           35

Від слів кагана всі навкруг загули,

А військо все затихло, заніміло…

Варяги вже геть мріяти забули

Відчути рідний вітер своїм тілом.

            36

В той день вони ще довго не поснули.

Збирались, поминаючи братів.

Лиш чверть із тих, хто в ці краї прибули

Повернуться, хоч як би й хто хотів…

           37

Хоч було й холодно тоді добряче,

Та скаржитись на те ніхто не смів.

Додому шлях минув, як сон дитячий,

А берег рідний обігрів синів.

           38

Україна свята – Перуна спадок.

Як довго ж ти ждала своїх дітей!

Цей берег не зберіг про них і згадок,

П’ятнадцять літ не мала ти вістей.

         39

Мовчав каган і пригоршню розсіяв

Землі, котру в похід з собою брав.

Лиш вітер вив і сум такий навіяв,

Що кожен, ніби в землю повростав.

            40

Та довго їм стоять не довелося,

Бо поспішало військо їм на смерть.

Тупіт коней і криків розголосся

Заповнили недавню тишу вщерть.

            41

Щити зімкнули вари, взявши списи.

Були готові ворога спинить.

Але, побачивши знайомі риси,

Нападники усі завмерли в мить.

           42

Їх ватажок вперед коня направив,

Під’їхав ближче до варяг рядів,

Свого меча назад у піхви вставив,

І було видно – він чомусь радів.

            43

Він зняв шолома і під‘їхав ближче.

Ніби й не знав про те, що таке «страх».

То була жінка. Хоч в рубцях обличчя,

Та дві коси спадали по плечах.

           44

Танай пішов до неї, як сновида.

Шепочучи, немов би у вісні:

«Дружинонька моя рум’яновида,

Невже це твої оченьки ясні?»

           45

І скочила з коня княгиня Слава,

Заплакану її застав Танай.

І била вона його й цілувала.

А всі дивились, стоячи окрай.

 

 

далі>>>